Роман ФУРДА: «Від сніданку відмовився. Вранці випиваю стакан води з медом»

Він – вірний друг, товариш, побратим, патріот, приємний співрозмовник, який не словом, а ділом доводить, що кожен із нас повинен любити свою Батьківщину і захищати її. В рамках нашого проекту #відверте_інтерв’ю, ми поспілкувались із заступником голови Буської районної ради Романом ФУРДОЮ. Як він навчався в школі, чому не зізнався рідним, що пішов на фронт, рецепт без сніданку та ким себе бачить після ліквідації районної ради. Про це та багато іншого, – далі.

– Романе Ярославовичу, розпочнемо нашу розмову з Ваших дитячих років. Ким мріяли стати в дитинстві?

  – Насправді, по різному розглядав речі ким бути в житті, але десь, як більшість дітей, дитячі мрії були стати льотчиком, водієм. Пам’ятаю, що в дитинстві, проживаючи на вулиці Івана Франка, 2, в Красному, повз нас проходила центральна дорога, і я завжди любив дивитись у вікно, як їдуть великі вантажні автомобілі. Десь воно в мене на той період викликало бажання бути водієм автомобіля. Йшов час, мінялись погляди і бажання стати фахівцем у тім чи іншій галузі. Відверто кажучи, хотілось не так конкретної професії, як хотілось в житті себе реалізувати. Що це буде за професія? Важко було тоді загадувати.

– У школі були відмінником?

 – Зізнаюсь відверто, я був інколи головна біль для вчителів. Але це так, жартома. Я не був відмінником і не був найгіршим, я був десь посередині. Закінчив школу без двійок, трійок, із багатьма четвірками. На той момент нормально, але як би зараз закінчив з такими балами школу, то була б ганьба (сміється). Були предмети з яких, я мав відмінні оцінки, але були, як в кожного школяра, і не дуже. Та намагався тягнутись.

– Чи часто в дитинстві бились із однолітками?

 –  Ой, було. Дитячі спори. Були моменти, які тоді в нашому дитинстві вважались нормальними. Десь там трошки пошарпатись і застосувати легенькі кулачні бої. Зараз зовсім по-іншому. Але в той час ми росли, виховувались в такій атмосфері. Інколи вулиці диктували свої правила. Треба було вміти за себе постояти. Характер мені не давав ніколи промовчати. 

– Важкий початок 2014 року… Кривавий розгін на Майдані, початок війни. Чому прийняли рішення піти на фронт?

– Після Революції Гідності, коли всі повернулись з Майдану, ми почали займатись волонтерською діяльністю, бо в той момент, це було вкрай необхідно. Нашим хлопцям на передовій чимало людей хотіли допомогти. Але не кожен мав можливість поїхати туди, щоб передати їм необхідне. В той момент майданівці, які приїжджали із Києва взяли на себе такі зобов’язання. Перші наявні проблеми на фронті я побачив тоді, коли ми їздили у військові частини, де спілкувались із хлопцями, люди їхали на фронт не маючи бронежилетів, касок, в металевих на головах баняках (тодішні каски, що давали, були як баняки, вони не захищали не від чого). На початку були й проблеми із харчуванням, формою одягу. Я бачив багатьох хлопців, справжніх патріотів, які будучи в житті  звичайними вчителями, лікарями, інженерами, пішли на фронт. Була надія, що скоро все закінчиться, бо наближались президентські вибори у 2014 році. Тодішні події були дуже буремні. Пам’ятаю слова тодішнього президента, що війна закінчиться за два тижні.

Ще пам’ятаю й переломний момент: це коли вперше сталась масована атака Росії з російської території реактивними системами вогню «Град» по невеликому селі Зеленопілля, де тоді стояла наша 24-та механізована бригада, що спричинило чимало жертв. Тоді було зрозуміло, що війна за два тижні не закінчиться, а вона тільки починається. Я відразу прийняв рішення, що чекати нема чого і вирішив йти на фронт і зробити все, що в моїх силах. Зробити те, що найбільше на той час потребувалось – захищати людей. 

– Чи не відмовляли Ваші рідні йти на фронт?

– З рідними у мене сталась цікава історія. Бо насправді, ні моя, на той момент, кохана дівчина (нині дружина), ні мама, ні батько, ні сестра не знали, що я йду на фронт. Я нікому не сказав. В один момент, я поїхав до Львова, купив необхідне спорядження, приїхавши додому сказав рідним, що хочу поїхати в Яворів на полігон, бо там організовують військово-вишкільні патріотичні збори. Це буде орієнтовно на два-три тижні. В цей час по Україні дійсно проводились такі навчання, щоб люди могли навчитись елементарним речам захисту, надавати першу медичну допомогу, створювати певний опір ворогу. У рідних це не викликало ніяких підозр. Я поїхав на два тижні. Потім, щоправда, прийшлось видумувати різні історії. Спочатку казав рідним, що я не перебуваю в зоні АТО. Завжди придумував історії, що ми охороняємо якісь заводи, як не в Запоріжжі, то в Дніпропетровську. Правду мої рідні дізнались, що я в зоні бойових дій, коли приїхав додому, а це був вже грудень, перед Новим роком. Ми тоді приїхали на ротацію. Вдома у моєму рюкзаку був мій військових квиток, який мені видали в військкоматі, тоді стало для рідних все зрозуміло. Насправді я намагався тримати своїх рідних від правди на відстані, бо розумів, як то важко було б переживати батькам і дружині моє перебування на фронті, виконуючи ряд важливих завдань. В житті так буває, інколи треба задля благородної мети сказати невеличку брехню. Не знаю, чи виправдано це. Але думаю, що в тій ситуації, яке я прийняв рішення, воно б нічого не змінило для мене, але набагато гірше б переносили мої батьки. 

– У жовтні 2015 року відбулись місцеві вибори. Партія «Самопоміч» висунула вашу кандидатуру на депутата районної ради. Як приймали рішення про похід в політику?

– Мої кроки починались ще за довго до прийняття мого рішення брати участь у місцевих виборах 2015 року. Розпочав свою діяльність із вишкільних зборів патріотичних акцій. Мій сьогоднішній керівник Богдан Володимирович Глова (голова районної ради), який був вчителем історії в Красненській школі №1, досить активно приймав участь у тому і завжди залучав молодь. Він запрошував мене на заходи, я з радістю відкликався. Тому мої перші кроки робились спочатку не в політиці, а в патріотичному вихованні. Пізніше, у моєму житті був період, коли я був закордоном, приблизно 3,5 роки. Я продовжував тісно контактувати по телефону, мені було цікаво, що відбувається в Україні. Помаранчеву революцію переживав у Великій Британії. Під посольством України з друзями проводили акції на підтримку помаранчевої команди. Все це було наслідком  того зерна, яке  було вкинуто ще в юності. Повернувшись із закордону, продовжив й надалі свою діяльність. А далі прийшла війна. Будучи на сході, підготовка йшла до місцевих виборів. Осередок «Самопомочі» в Буському районі очолював Володимир Замроз. І саме він мені запропонував, зробити певні кроки в політиці, але  потрібно було приймати рішення. Як сьогодні пам’ятаю нашу із ним розмову, відповіді я не дав, сказавши, що повинен порадитись із хлопцями, які пліч-о-пліч зі мною працювали під час волонтерської діяльності та в зоні проведення антитерористичної операції. Ми зустрілись у вузькому колі і прийняли рішення, що прийшов час коли варто спробувати. Я погодився співпрацювати із командою «Самопоміч». Тоді політична партія прискіпливо відносилась до відбору кандидатів, там треба було проходити певні співбесіди, тестування. Зробили це успішно, чи не успішно, але результат на виборах був позитивним. Львівський осередок  партії погодився взяти мене в свою команду. Відтоді почав робити перші кроки в політиці.

– Чи спілкувались із Андрієм Садовим? 

– Особисто із Андрієм Садовим ми спілкувались декілька разів на різних форумах, збирались на обговорення тих чи інших важливих питань, напрацьовували певні програми розвитку партії. 

– Можливо, пропонували Вам інші партії місце в партійному списку?

– Тоді у 2015 році мав певні пропозиції, але не від партії, а від моїх знайомих, які питались, а чи не хочу я спробувати свої сили там, як поділяю бачення тих чи інших, і так далі. На той момент я хотів себе реалізувати в новій команді, яка десь була незаплямована певними подіями в Україні. Особливо болячим були події, які ми переживали після Помаранчевої революції, коли команда, яка йшла одним фронтом, після того, як прийшла до влади, почала тріщати по швах. Звинувачувати можна багатьох. Але треба із таких речей виносити уроки. Тому прийняв рішення, що йду в команду «Самопоміч», яка власне була новою політичною силою та вела нових молодих людей в політику.

– Зараз ви діючий член політичної партії «Самопоміч»?

– Так, діючий.

– Чи сплачуєте внески?

– Так.

– Після місцевих виборів у 2015 році обраний голова райради Богдан Глова запропонував депутатам обрати Вас своїм заступником. Депутати вдвічі не підтримали Вашу кандидатуру. Чи не було розчаруванням після другого разу голосування, що депутати не хочуть вашого призначення через власні домовленості?

– Коли приїхав із території бойових дій був ще такий момент, коли речі там  і тут, сприймаються по-різному. Справді, коли відбулись місцеві вибори, Богдан Глова запропонував мені йти до нього заступником. Ми довго на цю тему спілкуватись, щоб прийняти рішення. Чи воно буде доцільне та корисне.  Коли я погодився, то для себе склав певні бачення та коли зайшов в сесійний зал зрозумів, що насправді мої бачення не мають нічого спільного із реаліями, які відбуваються в сесійному залі. У мене були емоції, як хтось на мене вилив відро холодної води. Я швидко почав розуміти, що відбувається, адаптовуватись. Чому мене не підтримали два рази поспіль? Важко тоді зрозуміти, бо із одної сторони чув від багатьох присутніх в залі риторику про те, що в нас хлопці, які повертаються із фронту є тими, на яких покладаються надії, а із іншого боку – існували домовленості. А тут все мінялось. Зрозуміло, що за всім тим стояли певні домовленості, наприклад, я тоді не розумів, що треба домовлятись майже не із кожним окремо, пояснювати свої бачення на посаді. Добре, чи це погано. Важко оцінювати. Під час всіх голосувань у сесійному залі був відкритий до питань, але на жаль аргументувати, чому я не достойний посади, я не почув ні від жодного присутнього депутата. Це було дивно. Я був готовий вислухати всі зауваження. 

– Минуло 4 роки роботи районних депутатів. Чи змінилась у вас думка про когось із них? Чи є серед депутатів такі особи, які готові запхати ніж у спину?

– Із більшістю людей знайомився під час співпраці, певних справ в районні раді. Знаєте, завжди хочеться говорити про хороші речі. Є багато депутатів, які готові через певні інтереси, інтереси певних людей чи груп відстоювати свою думку, вони готові витримувати тиск і все таки приймати правильні рішення не для себе, колеги, а для громади району. Але є й такі, що можуть…

– Чи пропонували Вам гроші за вирішення якогось важливого питання?

– Ні, жодного разу. Ні хабара, ні якусь винагороду. 

– До речі, розкажіть, як познайомились із своєю дружиною?

– Ми познайомились на весіллі. Дівчина мого колеги була на весіллі і ми приїхали, як запорожці. До нас вийшли дві прекрасні дівчині. Одна із них була дівчина колеги, а друга була моя теперішня дружина. Але під час першої зустрічі навіть не обмінялись номерами телефону, напевно через мою велику скромність. Лише згодом почали активне спілкування.

– Чи часто із дружиною обговорюєте політичну ситуацію в країні?

– У сімейному колі намагаюсь не піднімати питання роботи, політики, бо занадто мало часу вільного часу. Немає необхідності витрачати час на політичні плітки. Ми маємо із сім’єю про що поспілкуватись окрім політики.

– У соцмережах Ви декілька разів виставляти спільне фото із маленькою донькою. Як займаєтесь її вихованням?

– Як кожен свідомий батько, кожну вільну хвилинку намагаюсь приділити вихованню своєї доньки. Та, на жаль, таких вільних хвилин буває мало. Навіть у вихідні змушений бути не із родиною, а на певних районних заходах. При вільній хвилині намагаюсь із нею бавитись. Скоро їй виповниться три рочки. Ми вчимось разом малювати. Вона вчить тата багатьом речам із пластиліну. Каже, що тато не вміє нічого (сміється). Можливо, з часом перевершу свою доню.

– Яку Роман Фурда любить слухати музику чи читати книгу?

– Чесно, я ніколи не любив читати книги. Мені нагабато легше отримувати інформацію із соціальних мереж, газет. Раніше захоплювався музикою. В 90-х роках більше була російська попса, зокрема гурт «Ласкавий май», а також гурт «КІНО», де керівником був Віктор Цой, мав його всі збірники. Зараз за браком часу дуже рідко слухаю музику і не маю явних фаворитів. Зараз приємно чути виключно українську музику, якщо у 90-х роках, її не було, то зараз чимало якісної української музики. Люблю почути пісні гурту «Океану Ельзи» та «KAZKA».

– Вдома любите куховарити?

– Зізнаюсь, я дуже люблю солодке. Вмію зварити борщ, раніше ліпив вареники. Вмію жарити яйце. 

– Скільки разів на день їсте?

– Два рази. Від сніданку відмовився. Зранку я тільки випиваю стакан води з медом. Рецепт простий: вечором готую собі стакан води 200 грам, ложку чайну меду, розмішую та ставлю на цілу ніч, можна трошки лимончика. І зранку випиваю.

– А як підтримуєте фізичну форму?

– Вже декілька років не займаюсь спортом. Раніше займався. Зараз якщо випадає нагода, то можу зробити пробіжку.

– Ким себе бачите після ліквідації районної ради?

– Я – реаліст. Великих грандіозних планів не маю. Можливо через те, що намагаємось реалізувати до закінчення нашої каденції чимало важливих програм. Зараз сконцентрований на їх виконанні. Серйозно, я ще не задумувався, де я буду себе реалізовувати після ліквідації районної ради. Переживання не має. У районну раду я прийшов із власного бізнесу, який досить непогано давав мені заробляти на життя. 

 – Як вважаєте, які є досягнення Буського району за останні 5 років? 

– Наш район активно приймав участь у програмах ДФРР, досить активно свій час працювали з німецьким фондом (Український фонд німецьких інвестицій), реалізувався за допомогою народного депутата Михайла Бондаря фонд соціальних інвестицій. За той час, зроблено ремонт багатьох народних домів, шкіл, дитячих садочків. Чи достатньо цього? Ні, звичайно! Можна було зробити ще більше. Але завжди є обставини, які залежні від нас від керівництва району, жителів. Не все, що хотіли вдалось реалізувати. Ми завжди активно беремо участь у нових проектах, а які будуть після нас, – невідомо. Не помиляєтеся той, хто нічого не робить.

 Відносно медицини, то ми пройшли непростий шлях переобрання керівника комунального підприємства «Буська ЦРЛ». Ми намагались, щоб конкурс був максимально відкритий, доступний, із онлайн-трансляцією. Та на жаль не було тої кількості кандидатів. Ми показали приклад відкритості, можливість для кожного, хто підходить по критеріям, взяти участь. Звичайно, що були різні звинувачення. Для того, щоб когось обґрунтовано звинувачувати, треба мати певні докази. Всі звинувачення були на рівні пліток. І ми довели це. Провели конкурс. Зараз по Буській центральній районній лікарні проводиться масштабне планування: закупівля певного обладнання, відкриття приймального відділення, структурних підрозділів для створення комфортних умов працівників та людей. Прийшов час дати зрозуміти людям, що все залежить від них. Що якщо щось хочемо, ми зможемо це реалізувати, але тут має бути спільне бачення, командна робота, розуміння одної сторони та підтримка іншої.

фото з архіву редакції та із соцмережі Facebook

Спілкувався Роман МАТВІЮК

Поділитись у соцмережах:

Реклама: